11 Березня, 12:37
З Прилук на сцени Франції й Америки11840

А як багато ви знаєте про своїх колишніх однокласників? Отак закінчуєте школу, розбігаєтеся по життю хто куди, і не факт, що пересічетеся знову. Страшно подумати, але минуло вже цілих 18 років, відколи я закінчила школу – Прилуцьку гімназію №5. Тоді, з переходом у 5 клас, кожному класу надавалася якась спеціалізація – поглиблено вивчався один із предметів. У нас же все було цікавіше. Ми були першим у місті, експериментальним, як тоді казали, художнім класом. Учнів зібрали з різних шкіл міста, виявивши певними завданнями хист до малювання. Після нас був ще один такий набір, та й усе – не прижилося. Але свої 5 років у спеціалізованому класі ми відучилися.
Чесно сказати, по закінченню школи небагато однокласників продовжили навчання в художніх вузах. Мабуть, їх на пальцях однієї руки перерахувати можна. Але все ж кілька чоловік мали дуже непогані дані для того, щоб досягти значних успіхів в образотворчому мистецтві або й стати відомим художником.

І от нещодавно, гортаючи сторінку Інтернет-новин, в одній із хронік натрапила на світлину своєї колишньої однокласниці. Анна Нікітіна, яка, я була впевнена, стане справжнім художником, стала таки відомим митцем, але трохи іншого жанру. Уже досить тривалий час вона є актрисою театру та учасницею музичного гурту «Dakh Daughters». Хоча Аня й працює в Києві й часто гастролює за кордоном, та все ж проживає в Прилуках. Тут її чекають найрідніші люди – мама, бабуся та маленький синочок Дем’ян. В один із таких домашніх вихідних нам вдалося зустрітися та поговорити про те, як усе ж таки відбувся в житті Анни Нікітіної перехід від художньої до музичної творчості.
– Аню, розкажи читачам трохи про себе.
– Із 2006 року я являюся акторкою театру «Дах». Сам театр існує вже 24 роки. Це один із небагатьох, іще на той час, приватних театрів. Головний режисер – Владислав Троїцький, сам його організував. Вклавши власні кошти, викупив малу сцену київського ТЮЗу й організував на початку таку собі лабораторію-театр. Долучалися всі бажаючі. З часом режисер почав влаштовувати театральні школи, куди також міг прийти хто завгодно, незважаючи на вік, освіту чи спеціальність. Головне було – мати театральний хист.

Як це не дивно, я прийшла в один із таких наборів і відразу зіграла у виставі «Психоз 4.48». Це моно-вистава відомого британського драматурга Сари Кейн. Ось так і розпочалася моя робота в театрі «Дах».
– Здається, ти вступала до вузу художнього напрямку. Як усе ж відбувся перехід до театру та музики?
– Чимало було середньої художньої освіти в моєму житті, це правда. Усе розпочалося зі школи та відділення образотворчого мистецтва в Прилуцькій школі мистецтв. Далі був інститут. Але, довчившись до 4 курсу, я зрозуміла, що більше не можу й пішла. Насправді, система українських художніх вузів у дуже занепалому стані. Мені здається, що це стосується ще радянської системи, бо не було нікому діла до того, щоб виховувати художників. Була задача виховати співців соцреалізму, які б могли красиво намалювати портрет вождя та й усе. Думаю, що всі необхідні ази образотворчого мистецтва я засвоїла ще навчаючись у школі мистецтв. Для художника дуже важливо вчасно найти свій індивідуальний шлях. А система, на жаль, усюди однакова. І, коли ти втретє проходиш одне й те ж, то вже й малювати не хочеться. Не вистачало місця саме для творчості, для вираження себе.
Саме в той момент мене й зацікавив театр. Але теж, не будь-який театр. Мене захопив саме театр «Дах», тому що там усе було якось по-справжньому. Я вперше побачила таких красивих, сміливих людей, які говорили про справжні речі. Не було відчуття, що перед тобою грає актор. Якось відразу було видно, що це і є життя. Оце й вражає найбільше.
– А як створився музичний гурт? Чия це була ідея?
– Гурт «Dakh Daughters» з’явився у 2013 році. Насправді мені прийшла така ідея, що непогано було б організувати дівочий гурт. Це сталося під час «Гогольфесту» на Видубичах. Наш театр «Дах» представляв там виставу «Школа нетеатрального мистецтва». Це була така собі суміш уривків п’єс, різних етюдів, просто висловлювань акторів. І однією зі сцен цієї вистави був виступ великої кількості дівчат на сцені. Вони грали блюз. Там була вже відома «ДахаБраха» (також вихідці з театру «Дах») та інші акторки, які потім стали учасницями «Dakh Daughters». І мені здалося, що це все так круто і можна було б зробити якийсь самостійний проект такого плану.
Саме так збіглося, що актори театру мали вперше їхати з гастролями в Париж, ще й на цілий місяць. У нас було 2 вистави: «Король Лір» і «Вій». Це взагалі була швейцарсько-українська колаборація – швейцарський актор, швейцарська технічна команда, наші актори з «Даху» й «ДахаБраха». Тому й виникла ідея, хоча б у вигляді разової акції, створити такий собі колектив. Думала, може заграємо в якомусь кабаре… Але вийшло все трохи інакше. Перший виступ «Dakh Daughters» і справді був у Парижі. Відіграли у виставі «Король Лір» і влаштували невеличкий акустичний концерт. Узагалі, перші 2-3 концерти були саме акустичними. Це вже потім почали працювати зі звуком, оскільки з’явився попит на виступ на великій сцені.
– А чому така назва? Хто придумав образи?
– Назву та грим придумав наш режисер Владислав Троїцький. Власне тут усе просто та логічно – театр називається «Дах», ми ніби його доньки, тому й «Дах Дотерс». Коли назріла ідея цього проекту, ми з дівчатами зробили кілька композицій і показали їх режисеру. Йому це все дуже сподобалося. Він побачив у проекті майбутнє.
– Усе таки, ваш колектив більше демонструє музику чи театральне мистецтво?
– Дійсно, перший альбом скоріше можна назвати музичним перформансом. Мені й самій, якщо чесно, вперше його складно було слухати, але це більше проблеми неякісного запису. А от другий альбом, наразі ми вже його записали, - це вже більше музика. Ясно, що вона така ж обрана та театральна, але загалом альбом вийшов більш мелодійний.
– То як можна назвати стиль у якому працює «Dakh Daughters»?
– Свій стиль ми придумали самі. Він називається «фрік-кабаре». У перекладі з англійської «фрік» – дивний. Тобто «дивне кабаре».
– Аню, а які пісні ви виконуєте?
– У нас було кілька каверів на початку кар’єри. У старій програмі й досі є один із них. Це «Море» (пісня Кузьми). Але зараз ми стали відмовлятися від цього. Виконуємо в основному авторські пісні, тому що в нас є талановита Наталка Зозуль, яка пише чудові тексти українською мовою.
– Якими мовами співаєте?
– Виконуємо композиції українською, англійською, французькою мовами. Я, наприклад, непогано володію англійською, Таня Гаврилюк і Наталка Біда знають німецьку мову. В принципі, потроху навчаємося всі.
– У своїх виступах «Dakh Daughters» використовує чимало музичних інструментів. У ЗМІ пишуть, що дівчата з колективу вміло ними всіма володіють і обмінюються виступ від виступу. Це правда?
– Ну, звісно, це лише міф. Але ми справді використовуємо під час виступів різні інструменти. Це контрабаси, віолончелі, клавішні, барабани, різні перкусії, гітара, скрипка. Я, наприклад, на гітарі граю, сама навчилася. Потім уже в театрі «Дах» було багато різних акторських тренінгів, занять із вокалу, музики. Тому, дійсно, на кількох музичних інструментах кожна з нас може грати. Наприклад, Соломія грає і на клавішах, і на віолончелі, а в деяких композиціях і на барабанах. Я думаю, якщо їй дати контрабас, то вона й на ньому заграє. Але контрабасистів у нас теж вистачає.
– Тобто ви експериментуєте?
– Звичайно. Як я вже сказала, сама я частіше на гітарі граю, але ще й різні перкусії використовую (маленькі палички, деркачі тощо). А ще ж не можна забувати, що ми всі дівчата й періодично вагітніємо. То колись і мені довелося на контрабасі грати. І все вийшло. А що робити?
– Де частіше гастролюєте?
– Частіше виступаємо за кордоном. Ще граючи в театрі «Дах» почали співпрацювати з французьким режисером Стефаном Рікорделлі, тому й агенти швидко знайшлися. У нас почалися тури по Франції. Нещодавно ми повернулися з першого туру по Америці.
– А в Україні поціновувачів вистачає?
– Так, звісно. Але через те, що часто бувають роз’їзди, то давненько в нас українського туру не було. На жаль, усе впирається в гроші. Я б дуже хотіла привести «Dakh Daughters» у Прилуки, але… це дорого.
– То ви повністю присвятили себе музичному гурту, чи все ж поєднуєте з роботою в театрі?
– Чесно кажучи, зараз не вистачає часу на те, щоб брати участь у репертуарних виставах. Можна сказати, що на сьогодні ми займаємося лише «Dakh Daughters». Хоча потроху й у кіно запрошують. От Руслана Хазіпова зіграла нещодавно одну з головних ролей у фільмі «Дике поле» по Жадану. Грала бухгалтера Ольгу.
До речі, у нас із «Dakh Daughters» також був досвід у кіно. 7 березня відбудеться прем’єра фільму-мюзиклу «Гуцулка Ксеня» режисера Олени Дем’яненко.
– Нещодавно відшуміли пристрасті Національного відбору на «Євробачення-2019». Одним із учасників конкурсу був колектив «Це Шо?», виходець із того ж таки театру «Дах», ваш молодший братик, як назвав колектив ведучий нацвідбору Сергій Притула. Як вони тобі? Чи не було бажання в «Dakh Daughters» спробувати себе на цьому конкурсі?
– «Це Шо?» класні. Вони мені дуже подобаються. Вони молодці.
Що ж до Євробачення, то нас запрошували взяти участь у нацвідборі багато разів. Але ми весь час відмовлялися. Це пов’язано, мабуть, із тим, що там не співають наживо. Та й узагалі, на нашу думку, Євробачення – це не зовсім музичний конкурс. У всякому разі, ми це так сприймаємо. А коли перемогла Джамала, то ми подумали, що Україна двічі підряд навряд чи виграє. То який сенс їхати взагалі?
Але зараз уже трохи інакше на все це дивимося. Усе таки, це дуже гарний спосіб популяризувати творчість свого колективу. Насправді, треба цим користуватися. І ми вирішили, що наступного року точно будемо у нацвідборі. Хай там як, але показати себе загалу варто. Що б ми там собі не думали, а телебачення – це дуже серйозний інформаційний ресурс, і ще довго таким буде.

Ось і поговорили. Як виявляється цікаво дізнаватися щось нове про давно знайомих тобі людей. Не губіться по життю…

Мар’яна Гибенко
газета "Град Прилуки"

Рекомендовані відео
Популярне відео